Школа, яка працює з різноманіттям

Сьогодні людству дедалі більше потрібна інша логіка — пошук рішень «виграв–виграв», за яких різні люди можуть поєднувати свої сильні сторони й створювати повніший світ.

Коли у школах говорять про інклюзію, це поняття часто розуміють доволі вузько. Найчастіше мають на увазі навчання дітей з інвалідністю або з особливими освітніми потребами у звичайному класі. У цьому сенсі інклюзію сприймають як систему додаткової підтримки для тих, кому складніше.

Я добре розумію, звідки походить таке трактування. Воно пов’язане з важливою історичною боротьбою за право кожної дитини бути включеною в освіту. Але, з мого погляду, це лише частина значно ширшого процесу.

На мою думку, сучасна школа стикається не з винятками, а з різноманіттям як нормою.

Діти приходять у навчання з різними темпами розвитку, способами мислення, чутливістю до середовища, інтересами й мотиваціями. Хтось рано проявляє аналітичні здібності, а хтось мислить образами та створює несподівані ідеї. Хтось легко встановлює соціальні зв’язки, а хтось здатний довго й глибоко зосереджуватися на складному завданні. Комусь потрібна додаткова підтримка, а комусь — складніші виклики.

Сьогодні дедалі частіше говорять про нейрорізноманіття — природне розмаїття способів, у які працює людський мозок. Якщо сприйняти цю ідею серйозно, змінюється сама логіка організації школи.

Освіта тривалий час будувалася так, ніби всі діти мають рухатися одним маршрутом і в однаковому темпі. Але насправді кожна дитина починає свій шлях у навчанні з іншої точки.

Саме тому від заснування Спільношколи для нас було важливо будувати освітнє середовище, виходячи з цієї реальності. В основі нашої роботи від самого початку лежить диференційований підхід, але з роками ми дедалі краще розуміємо, що насправді йдеться про щось ширше.

Ідеться про людиноцентричний — або, точніше, дитиноцентричний — дизайн освітньої діяльності.

Це означає, що точкою відліку для школи стає не стандартна програма й не уявна «середня дитина». Точкою відліку стає реальна дитина — така, якою вона є зараз.

У такому підході важливо бачити не лише труднощі, а й сильні сторони. На мою думку, інклюзивна школа — це не тільки школа, яка підтримує тих, кому складно. Це школа, яка вміє помічати й підсилювати потенціал кожної дитини.

Якщо дитина має виражену дослідницьку цікавість — їй потрібне поле для досліджень.

Якщо вона мислить нестандартно — їй потрібен простір для ідей.

Якщо вона має лідерські якості — важливо створити можливості для відповідального лідерства.

Якщо дитина здатна до глибокої концентрації або системного мислення — це також потребує підтримки та розвитку.

Освіта в такому розумінні перестає бути лише просуванням усіх учнів однією програмною траєкторією. Вона стає процесом уважного супроводу розвитку людини від тієї точки, де вона перебуває.

Звісно, таке середовище не виникає саме собою. Його створення потребує знань про розвиток дитини, педагогічної майстерності, організаційної гнучкості та великої внутрішньої роботи самої школи.

В Україні з 2017 року в Законі «Про освіту» задекларовано принципи інклюзивності та дитиноцентризму. Але, з мого досвіду, у реальному освітньому середовищі поки що не так багато прикладів системної роботи з цією ідеєю.

Часто школи, які називають себе академічно сильними, будують свою модель інакше — через селекцію. Відбір відбувається на вході або в процесі навчання, коли дитина не відповідає очікуваній планці.

Безумовно, такі моделі можуть існувати. Але якщо подивитися на це трохи ширше — як люди, яким небайдуже майбутнє суспільства, — стає помітним один важливий зв’язок.

Коли система починає викреслювати різноманіття, дуже швидко виникає культура постійного порівняння людей. А за нею приходить логіка конкуренції по принципу «або ти, або тебе».

Мені здається, що сьогодні людству дедалі більше потрібна інша логіка — пошук рішень «виграв–виграв», за яких різні люди можуть поєднувати свої сильні сторони й створювати повніший світ.

Саме тому ми свідомо обрали для Спільношколи інший шлях.

На мою думку, ми справді торуємо нову дорогу. Це інноваційний підхід, і він непростий. Навколо нас небагато прикладів системної роботи з різноманіттям дітей як нормою.

Тому наша робота багато в чому схожа на дослідницький процес. Ми не шукаємо відповіді на запитання, куди йти, — цей напрям для нас уже обраний. Натомість із року в рік ми розмірковуємо над іншим питанням: у який спосіб школа може розширювати свою здатність адаптуватися до різних дітей і різних освітніх ситуацій.

Навіть у світовій освіті ці підходи активно розвиваються лише впродовж останнього десятиліття.

У сучасній педагогіці для опису такого підходу використовують концепцію Universal Design for Learning — універсального дизайну навчання. Її сенс полягає в тому, що освітній процес варто проєктувати так, щоб він від самого початку враховував різноманіття учнів.

Дослідження показують, що навчання стає значно ефективнішим, коли беруть до уваги три ключові аспекти: різні способи отримання інформації, різні способи демонстрування знань і різні способи залучення до навчання.

Особливо важливою тут є мотивація. Найефективніше навчання відбувається там, де поєднуються три чинники: інтерес, вибір і виклик.

Інтерес пробуджує природну допитливість.

Вибір дає відчуття авторства власного шляху.

Виклик створює напруження, у якому відбувається розвиток.

Саме над такими інструментами ми працюємо в нашій школі.

Цього року ми запровадили інструмент «Лінія розвитку дитини», який допомагає бачити освітній шлях кожного учня більш цілісно. А зараз команда працює над впровадженням індивідуальних освітніх траєкторій, які зможуть повноцінно діяти з наступного навчального року — як для дітей, які прагнуть глибшого занурення в навчання, так і для тих, кому потрібна додаткова підтримка.

Мені подобається метафора саду, коли йдеться про школу.

У хорошому саду різні рослини ростуть поруч. Одні швидко тягнуться до світла, інші розкриваються повільніше. Одним потрібно більше сонця, іншим — більше тіні. Одним потрібна опора, іншим — простір.

Завдання садівника полягає не в тому, щоб усі рослини росли однаково.

Його завдання — створити умови, у яких кожна з них зможе якнайповніше розкритися.

Мені здається, школа дуже схожа на такий сад.

І якщо ми визнаємо різноманіття природною основою розвитку, то освітнє середовище поступово перетворюється на живу екосистему, у якій різні діти, різні дорослі й різні освітні траєкторії не заважають одне одному, а взаємно посилюють розвиток спільноти.

Тоді рівність перестає означати однаковість.

Вона означає уважність до кожної людини.

І, можливо, саме така школа допомагає дітям засвоїти один із найважливіших життєвих уроків — навчитися жити разом, залишаючись різними.

Анастасія Киреєва-Кислинська, фундаторка Спільношколи