«Краще, ніж на Батьківщині, ніде немає»

Пам’яті Едема Бекірова (6 лютого 1961 — 24 листопада 2025)

Свобода починається там, де людина не зраджує своїй гідності — навіть у найтемніші часи. Едем Бекіров

«Немає людини, що була б як Острів, сама по собі: кожна людина — частина Материка, частина суходолу», — писав англійський поет Джон Донн. Самотність і причетність — два береги одного життя, і ми все життя рухаємося між ними.

Спільношкола існує саме заради відчуття причетності. Вона зводить нас із людьми, чиї історії ми проживаємо як власні, — і світ після цієї зустрічі стає трохи більшим. Таким був Едем Бекіров — батько Наджіє Бекірової, кураторки Ped_Lab, кваліфікаційного центру напряму розвитку команди школи. Цей нарис — спроба бодай на кілька сторінок повернути його з минулого часу в теперішній: тим, хто його знав, — щоб згадати, а тим, хто не встиг, — щоб познайомитися.

Едем Бекіров народився 6 лютого 1961 року далеко від Криму. Його дитинство почалося там, куди радянська влада заслала його народ: у 1944 році, виконуючи наказ Сталіна, вона депортувала кримських татар цілими родинами — і родина Бекірових розділила цю долю з усіма. Повернутися їй випало лише 1968 року, коли Едемові було сім.

Він зростав на батьківських розповідях — про вигнання, приниження і труднощі, які довелося здолати на чужині. «Попереду в нас були ще довгі двадцять три роки боротьби кримськотатарського народу за право жити на Батьківщині», — згадував він пізніше про те повернення.

Власного дому в Криму молодий Едем так і не отримав. Він оселився в Новоолексіївці на Херсонщині, де проходив практику як студент-агроном. Уже тоді це селище було одним з осередків кримськотатарської спільноти на материку — не в останню чергу тому, що тут була розташована найближча до півострова залізнична станція: до Криму, здавалося, рукою подати.

Тут Едем одружився, і в цьому домі вони з дружиною Гульнарою прожили тридцять п’ять років. Тут народилися доньки Елеонора й Наджіє, розрісся щедрий сад і виноградник; сюди, хоч будинок і стояв на крайній вуличці селища, з’їжджалося безліч гостей. Та туга за Кримом не вщухала, а мрія оселитися на півострові так і залишалася недосяжною.

Ця мрія не полишала його все життя — і, мабуть, саме вона додавала сил у боротьбі з негараздами. У 2006 році через важку форму діабету Едем Бекіров втратив ногу. Відновлювався довго й тоді ж дав собі слово: щойно одужає — вирушить у хадж до Мекки, а ще збере спільноту й упорядкує територію біля Новоолексіївської мечеті. Так усе й сталося. Біля мечеті висадили декоративні рослини та кущі троянд, поставили лавки; а паломництво він зрештою здійснив сам, без сторонньої допомоги. Цей хадж змусив його багато чого переосмислити у власному житті.

Після російської окупації Криму родина Бекірових опинилася по різні боки адміністративного кордону.

Старша дочка жила в Криму, теща моя теж жила в Криму, — згадував пан Едем. — Не бачити їх, не бачити там онуку — я просто не міг. Їхав буквально на одну ніч, чомусь завжди вночі. Не тому, що я там чогось боявся, — я просто не міг дивитися на цей російський прапор, на всю їхню атрибутику, на ці фізіономії. Не міг, мені це дуже боляче. Батьки поховані в Джанкої, а я навіть не міг заїхати на цвинтар і прочитати дуа. Приїздив на ніч: години дві-три посиджу в дочки, потім — до тещі, у неї до ранку, а вранці таксист уже забирав.

Випробування не закінчувалися. У 2017 році Едем Бекіров переніс операцію на серці, йому поставили шунти, а в грудні 2018-го він мав лягти на ще одну. Перед нею поїхав до Криму — провідати доньку Наджіє та сімдесятивосьмирічну тещу Розу Алядінову. Уранці 12 грудня, о пів на дев’яту, його затримали на пункті пропуску «Джанкой».

Бекірова звинуватили в незаконному зберіганні та перевезенні вибухових речовин і боєприпасів. Росіян не зупинило ні те, що він мав інвалідність першої групи, ні цукровий діабет, ні те, що замість ноги в немолодого вже чоловіка був знімний протез, тож пересуватися він міг лише на милицях.

Дев’ять довгих місяців він провів у СІЗО — спершу в спецблоці, а згодом, після наполягань адвокатів, його перевели до медичної частини. Увесь цей час на нього тиснули: вимагали відмовитися від захисників, тримали в умовах, позбавлених найелементарнішого. Душ доводилося приймати над раковиною; частину продуктів в’язні мусили викидати, бо в камері не було холодильника.

Якось нам повідомили, що до СІЗО приїде комісія і зайде до нас, — розповідав він. — Руслан узяв аркуш А4, намалював телевізор: на екрані море, пісок, пальми, а внизу — назва «Рекорд», і повісив на стіну. Наступного дня прийшла комісія, перевіряльник питає: «Ну, що ви тут робите?» А ми: «Та ось сидимо, телевізор дивимося». Начальник СІЗО наказав прибрати, але ми не послухалися. Уже коли нас перевели до іншої камери, хлопці розповідали, що той намальований телевізор так і висів на стіні.

Медики, які обслуговували в’язнів, поводилися радше як співробітники ФСБ: після обстежень ішли саме до ФСБ — почути, що слід написати у висновках. Серйозні проблеми починалися й після інʼєкцій інсуліну — якщо це взагалі був інсулін, а не щось інше: жодної певності не було.

Судові засідання відбувалися без дотримання бодай якихось норм. Єдиним світлим спогадом залишалися кілька секунд — шлях від автозака до дверей суду й назад. Адже щоразу підтримати в’язнів приходили двісті-триста людей, і ця підтримка була безцінною.

Зрештою Едема Бекірова обміняли, і 7 вересня 2019 року він зміг повернутися до Києва. Підірване здоров’я потребувало лікування, тож чимало часу він провів у столичних лікарнях. У лікарні застала його й ніч, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Я лежав на операційному столі 24 лютого 2022 року в Києві, в опіковому центрі, — розповідав він. — Сепсис уже поширився всім тілом. Нас спустили в підвал, у бомбосховище, — двадцять п’ять днів ми там пробули. Хоч воно й було обладнане, але всі ж хворі. Уявіть собі ту атмосферу. Здоров’я там погіршилося ще більше. Я вже й не думав, що залишуся живим.

Новоолексіївку швидко окупували. До будинку Бекірових росіяни приходили з обшуками, мародерили, а зрештою облаштували там штаб-квартиру. На щастя, пані Гульнару встигли попередити, і вона уникнула полону: дев’ять діб її переховували в підвалі одного з будинків, потім допомогли таємно вибратися на підконтрольну Україні територію. Дорогою до кордону її тридцять два рази зупиняли для обшуків. І лише в Оріхові, побачивши український прапор, вона зрозуміла, що нарешті опинилася серед своїх.

Та попереду було ще багато непростих днів. Спільними зусиллями Меджлісу, МОЗ України, Офісу Президента, Посольства Туреччини та безлічі небайдужих людей Едема Бекірова вдалося евакуювати до Туреччини. У Стамбулі він переніс п’ять складних операцій. І попри все вони з пані Гульнарою не полишали громадської діяльності: підтримували політв’язнів, а пані Гульнара активно долучалася до заходів на підтримку України.

Лікарі давали Едему Бекірову не більше трьох місяців. Він прожив іще три роки — не зламаний ані російськими судами, ані хворобою. Сповнений надії та впевненості в тому, що зрештою ми переможемо.

Сьогодні багато хто бореться за Крим, дуже багато, — казав він. — І я думаю, що ця боротьба однаково увінчається успіхом. І наші діти, наші онуки житимуть у Криму. І ми ще поживемо в Криму, на нашій улюбленій Батьківщині. Бо Крим для нас — це все. Краще, ніж на Батьківщині, ніде немає. А Україна буде однією з провідних держав.

Джон Донн писав, що кожна людина — наче острів і водночас частина материка. Але про Едема Бекірова, мабуть, точніше було б сказати інакше: він був як півострів — назавжди поєднаний з Україною.