Від чого залежить якість освіти?

Як ви обираєте школу? Ідеальна картинка виглядає так. Батьки завжди усвідомлені у своїх діях щодо дітей, безумовно їх люблять, розуміють, підтримують і поважно ставляться до їхніх дитячих запитань. Діти здорові, уважні, допитливі, зацікавлені та бажають пізнавати нове. А в школі працюють професіонали, які все знають про дітей та навчання і мають однозначні відповіді на запитання, як і чому вчиться дитина.

Але в реальності частіше відбувається так. У трикутнику «батьки–діти–школа» завжди так само неспокійно, як, мабуть, і в справжньому Бермудському. Батьки мають претензії до школи: мовляв, школа недопрацьовує й не дає якісних знань. Діти граються в «хованки» та «квача», приховуючи від батьків та вчителів реальний стан речей і уникаючи незручних запитань та шкільних зобов’язань. Батьки звинувачують по черзі то дитину, то школу: розібратися з причинами проблеми й так складно, але ж їх іще й «тривожить результат, чи буде хороше ЗНО». А педагоги, які сумлінно працюють, не розуміють поведінку та претензії батьків і вигорають, вжившись у ролі «рятівників» дитячих душ. А ще ображаються на дітей, що ті не виправдовують сподівань та не цінують зусиль: «Сто разів пояснюєш, а воно як у пісок». Своєю чергою, батьки доходять до відчаю, коли воно наче ще зовсім нещодавно було таке своє–рідне – кровиночка, а в школі таке витворяє, що в кошмарному сні побачити важко: лайка, хамство, крадіжки, спроби курити та морально знущатися над іншими, лінь у навчанні, і все це з невинним поглядом та «казочками», щоб переключити увагу дорослих на щось інше.

Коли вибухають емоції, це завжди свідчить про непорозуміння. Ми не розуміємо, чому наші очікування не справджуються, і нас охоплює «праведний» гнів. Чи потрібно міняти школу, чи допоможуть дитині репетитори й сувора дисципліна, чи вийде «підтягнути» її на канікулах і вечорами та чи зарадить контроль на кожному кроці? Щоби справді допомогти дитині впоратися з труднощами в школі, спочатку потрібно розібратися, про що йдеться, коли ми говоримо «дитина вчиться / не вчиться», та як це відбувається.

Що означає «навчатися»?

Для нас є звичною фраза «давати знання». Виходить, що учень сприймається як контейнер для отримання матеріалу та сигналів. І це механістичний погляд, який ми успадкували з давноминулих часів.

Справді, науковий світ уже відкрив достатньо нового на мапі знань про людину. Та окремим викликом для суспільств і держав усе ще залишається питання застосування цих знань у школах, системі освіти та розвитку людини взагалі. Але якщо підсумувати всі (за винятком біхевіористського підходу) теорії та емпіричні дослідження щодо підтримки ефективного навчання, то вони зводяться до спільних загальних принципів. По суті, йдеться про сприяння мотивації того, хто навчається.

Ось ці принципи:

- Розробляти та давати учням особистісно значущі та релевантні для них академічні завдання.

- Поступово (або згідно з потребою) ускладнювати навчальні завдання та матеріал.

- Заохочувати в учнів відчуття самоконтролю та автономності шляхом дозволу самостійно обирати форми роботи та взаємодії в класі, які їм подобаються. Окрім того, прищеплювати учням думку про те, що вони можуть самостійно впливати на власний рівень грамотності, навчання та прогресу шляхом застосування до нього контрольованих факторів (таких як докладання зусиль чи використання стратегії). Уникати висловлювань, що виражають контроль та примус, а також прямого інструктування.

- Заохочувати учнів зосереджуватися на майстерності, відточуванні навичок та процесі навчання замість результатів на кшталт тестових балів.

- Допомагати учням ставити перед собою і досягати близьких у часі та реалістичних цілей, що, втім, потребують зусиль.

- Робити курікулум різноманітним, збагачувати його фантазією та гумором.

- Забезпечувати точний та інформативний фідбек, фокусуючись на стратегії та побудові компетенцій, замість робити його соціально– компаративним (коли досягнення учня порівнюються з іншими в групі) чи просто оцінним.

- Оцінювати впевненість учнів, їхні здатності до засвоєння інформації та рівень навичок, щоб допомогти їм обрати навантаження, виконувати завдання відповідно до реалістичних очікувань та адаптивно долати труднощі

Сучасне розуміння навчання передбачає, що воно відбувається тільки завдяки внутрішньому імпульсу/дозволу/вибору людини в напрямку інтегрування нового знання у свій психічний та чуттєвий досвід. Кожна умовна одиниця будь–чого нового має бути привласнена шляхом побудови людиною зв’язку між попереднім та новонабутим досвідом. Коли людина засвоює нове, вона наче конструює на фундаменті попереднього знання нові усвідомлення, висновки, із яких зрештою виростає оволодіння новим знанням.

У практиці школи ми звично приділяємо багато уваги тому, що «дали» на уроці й одразу за замовчуванням очікуємо, що все нове «зайшло» в учня й автоматично засвоїлося. Почуття розчарування у викладачів чи батьків («чого ти нічого не розумієш, я ж тобі пояснив(ла)!») та провини в учнів («зі мною знову щось не так») з’являються майже завжди, коли виникає різниця між тим, що і як викладали, й тим, який результат продемонструвала дитина. Чи справді винна саме дитина?

Ми добре знаємо, що навіть у найпростішій побутовій комунікації купа непорозумінь і конфліктів виникає саме через таку різницю: один сказав і для нього це означає одне, а інший почув і потрактував по–іншому. Принаймні в конструктивних стосунках дорослих є намагання врахувати суб’єктивність обох сторін з однаковим правом на існування різних думок. «Вибач, можливо, я не дуже чітко висловився», «Давай я повторю, щоби переконатися, що правильно тебе зрозумів» тощо. Якщо за замовчуванням ми припускаємо, що всі пояснення викладача фахові з точки зору методології та техніки викладання, то те, що вчитель прочитав, і те, що учень сприйняв, побудував та засвоїв – може сильно відрізнятися.

Навчання є ядром освіти. Якщо ми навчаємося в інституції (у школі, наприклад) і наприкінці навчання отримуємо документ із підтвердженням досягнень, то це формальна освіта. А ще замість того, щоби ходити в школу, чи на доповнення до неї ми можемо відвідувати гуртки чи займатися з окремими педагогами і в результаті здати підсумкову атестацію – і тоді наша неформальна навчальна діяльність дасть змогу врахувати надбання в результати формальної освіти. 

Також можна навчатися й за межами суто навчальних активностей: поки ліпили пиріжки, дізналися про реакцію кислоти з содою, граємо в комп‘ютерну гру і практикуємо англійську, їздили подорожувати – тепер вміємо визначати час поїздки, знаючи дистанцію та швидкість. До цієї самої категорії належить читання книжок, можливість дізнаватися щось нове з фільмів, розмов, досвіду тощо. Усе це також впливає на якість освіти й допомагатиме дитині мати кращі навчальні досягнення, які закріплюються у формальний спосіб. Освіта еволюціонує від уніфікації до диференціації, від стандартизації до різноманітності. 

Новий образ освіти дітей, який рано чи пізно з’явиться, а нині тільки починає поступово проявлятися, – це можливість комбінувати з великої кількості різноманітних форм, варіантів зайнятості, часу, актуальності та наповнення той варіант навчання, який найкраще підходитиме дитині й буде можливим для батьків.

Що ж тоді залежить від школи?

Школа відповідальна за атмосферу, яка створюється як результат її візії, підходів та цілей. Головне завдання школи – це високі бали ЗНО випускників або ж повноцінний розвиток особистості, яка володіє компетенціями XXI сторіччя? Її творці є переконаними та послідовними прихильниками підходу виховання особистості «добрим словом» чи все ж у моменти, коли вимагаються досягнення, вони починають вважати, що «пістолетом» можна досягти більшого? Важливо й те, якими є простір, команда та ресурси, як працюють системні елементи (комунікація, впорядкування часу, інформації, прозорість навчальних цілей та оцінювання результатів), на яких принципах будуються взаємини, як з’являються і які саме існують норми та правила тощо. Тобто, школа на 100 відсотків відповідає за якість організації освітньої діяльності, побудову навчального процесу. І передовсім вона має дбати про свій бік справи – організовувати якісне освітнє середовище.

Але це не все, що школа може робити добре. Важливо також і те, яку роль вона обере для себе головною. Звісно, є багато завдань і всі ролі важливі. Але те, чому саме школа надаватиме пріоритет, найбільше впливатиме на те, якої якості освітнім середовищем вона стане для тих, хто в ній вчиться. Бути бізнесом, який найліпше дбає про задоволення бажань клієнта, чи теплою та приємною родиною для певної групи людей, щоби якнайлайтовіше переносити загрози та дискомфорт сьогодення? Чи виконавцем завдань, спущених «згори» державою, і лише дбати про дотримання цих інструкцій, наказів та вимог?

У тому, як батьки сприймають прогрес дитини, завжди багато їхніх власних переживань. Навіть коли батьки є психотерапевтами, педагогами та іншими спеціалістами, які точно свого часу вивчали дитинство з фахової точки зору, вони є і залишаються упередженими щодо власних дітей.

Школа може бачити картину зі свого боку більш об’єктивно, незаангажовано за рахунок того, що має справу з багатьма дітьми одночасно, бачить дитину в широкому колі взаємодії з іншими дітьми й дорослими та варіацій її прояву: в навчанні, зіткнені з навантаженням та викликами. Також школа має за замовчуванням бути командою фахівців з розвитку та навчання дітей. Утім, бути порадниками готова далеко не кожна школа. Можна обмежитися тим, що школа навчає, а сім’я є стороною, яка «постачає» учня. І коли в однієї зі сторін виникають запитання, починається гра в «гарячу картоплю»: кожна сторона намагається довести, що проблема на боці протилежної. Ці протистояння можуть мати різні форми: то батьки почуваються винними за щось, то навпаки вчителі, а буває й так, що вчитель вимагає щось від батьків, а батьки натомість висувають претензії школі – але в цьому всьому мало задіяні дитина та її навчання. Радше то війни «его» дорослих.

Ми звикли думати, що поки дитина перебуває в школі – навчання повністю залежить саме від школи. І на перший погляд так думати краще, ніж прийняти, що це зовсім не так. Освіта дітей у сучасному розумінні має стати спільним результатом справжнього партнерства батьків, школи та самої дитини. У кожного учасника в ньому є своя відповідальність, і від якості внеску та вибору кожного (свідомого чи ні) залежить якість освіти. У цій формулі успішної освіти батьки та педагоги – це партнери, які є дорослими. У кожного з них свої завдання, але результати будуть то кращими, що краще вони зможуть розуміти одне одного та саму дитину, точніше її природу. Ми, дорослі в освіті, маємо навчитися бачити та відчувати дитину й максимально відкрито та неупереджено розшифровувати те, що ми сприймаємо. Тоді партнерська взаємодія відбувається між трьома сторонами завдяки цій чутливості, знанням та особистісним якостям і дає сукупний результат для освіти дитини.