Ставлення до людської природи та мотивація до навчання

Щоб розібратися, де у дитини «кнопка» мотивації до пізнання, саморозвитку та зокрема навчання, необхідно зрозуміти, що ми як батьки та педагоги взагалі розуміємо під цим поняттям. Саме наші твердження щодо мотивів стають базою для тих чи інших способів навчання та виховання, які ми реалізуємо. 

У кожного з нас, тих, хто має справу з дітьми, є власні переконання, яких ми часто навіть не усвідомлюємо, якщо не завдавати собі клопоту задаватися такими питаннями. На нашу поведінку під час виховання та навчання впливає наше ставлення до дитини загалом як феномену людської істоти, яка поки не є дорослою. 

Можна виокремити три передумови до нашої точки зору: негативну, нейтральну та позитивну. Переконання людей змінюються дуже довго, тому всі три бачення існують також паралельно. 

Коли ми щось читаємо в соцмережах, чуємо поради від друзів та старшого покоління, шукаємо в книжках та питаємо у фахівців про дітей, вкрай складно розібратися, де більше правди, коли стикаємося з такими різними поглядами на однакові речі. А буває й так, що ми знайшли те, що нам відгукнулося та є зрозумілим, але потім усвідомлюємо, що насправді в стосунках з дітьми чинимо по–старому, хоча вже наче все зрозуміли й збиралися опановувати нові моделі. Виникає плутанина: стає неясно, як найкраще допомогти дитині. Але спробуємо розібратися. 

Потім буде набагато простіше відрізняти в собі атавізми–упередження, які продукуються автоматично, від усвідомленого ставлення, хай яким воно є.

Нейтральне ставлення

Нейтральне ставлення походить від ідеї порівняння дитини зі шматком глини чи порожньою посудиною. Створюється певний бажаний проєкт майбутнього, і він стає дороговказом. Наприклад: «Хочу, щоби завдяки кращій освіті ти отримав можливості, які нам зараз недоступні», «Хочу, щоби ніколи в житті ти не зазнавав безгрошів’я, тому мусиш стати затребуваним фахівцем і щосили старатися бути кращим за інших» – наші проєкти стають завданням до виконання, але дуже рідко враховують індивідуальність самої дитини. Дитина стає продовженням думок дорослого, заручником його візій та планів.

Внутрішній світ людини та її переживання не беруться до уваги. Мотивація через відчуття провини та сорому, що тиснуть на дитину, потім інтегрується й звучатиме внутрішнім голосом мами/тата/вчителя. У дітей, які вдома мають стосунки умовного прийняття, можуть зринати фрази на кшталт «я дебіл», коли вони роблять щось не так. Або ж такі діти шукають і провокують когось іншого на приниження себе. Чи навіть радикальніше – вдаються до самоушкодження. 

Руйнівна потреба в самопокаранні запускається як спосіб зменшити тиск: покарання стає платою за неспроможність, а за тим і звичним та прийнятним варіантом наслідку в разі помилки. Розрив між очікуваннями дорослих «ти можеш більше» й тим, що організм дитини фактично проживає на фізичному та психічному рівнях, породжує внутрішній конфлікт.

У дорослому житті прагнення доводити щось комусь бере початок у знеціненні та нечутливості, пережитих у дитинстві. Навчання через стимуляцію має свій термін придатності – бажання досягати вичерпується, щойно закінчується дія зовнішніх умов, що зумовлювали необхідність діяти. Дитина, як і будь–яка людина, втомлюється від роботи під тиском, намагається її уникнути. Люди ж, які роблять щось із задоволенням, не бажають зупинятися. Вони наповнюються діяльністю. Навчання впродовж життя – це не перегони на виживання. Це природний хід речей. Наше завдання – не блокувати його.

А що стосовно самого дорослого?

Він так само відчуває провину, якщо «підопічна» дитина виявляється «недостатньо хорошою». Бо якщо «керівник проєкту» робив усе, щоби проєкт вдався, але цього не сталося, то, звісно, саме керівник і не допрацював. Дорослих переслідує страх виявитися «поганими батьками» і сором, що «не впоралися». А тиск на дитину внаслідок цього росте. Психіка дитини розгойдується на нарцисичній гойдалці через похвалу чи її відсутність: або «я нікчема», або «я король/королева». Дитина так само відчужена від своїх внутрішніх імпульсів. 

​​Що з ним тоді не так, якщо результати є?  Зв’язок із наслідками стає зрозумілим набагато пізніше. А наслідками виявляються апатія, незадоволеність життям, відчуття постійної гонитви, наче живеш не своїм життям, а лише щоби не розчарувати інших чи й самого себе, відчуття внутрішньої пустки та відсутності радості від життя. Але це така далека перспектива й виглядає такою дрібницею на тлі того, що наше дорогоцінне дитя постійно тікає у відеоігри або тікток і не виявляє ніякої цікавості ні до чого іншого.

Негативне ставлення

У школі або сім’ї, де переважає негативне ставлення до природи дитини, дорослий апріорно наділяється правом абсолютної влади не тільки на істинне знання, а й на саму дитину. Точкою відліку для рішень є моральні й суспільні очікування. Таким чином, внутрішні сигнали не важливі – є зовнішній канон, який визначає, як усе має бути. А в разі невдачі педагогічних старань у дорослого виникає злість та гнів.

Фраза «мені видніше, що тобі треба» – це якраз відлуння атмосфери, де межа між вихованням та насильством залишається розмитою. Насилля може бути як персональним і безпосереднім, так і груповим та опосередкованим.

Особливою рисою поведінкового підходу є те, що він однаково працює як із тваринами, так і з людьми. Ефект закріплюється й призводить до відсутності ініціативи, розвитку тривоги, пригніченого стану та негативно впливає на стан здоров’я. Усі покоління, що зростали за радянської влади, в той чи інший спосіб переживали саме такі стани. 

Позитивне ставлення

Позитивне ставлення визнає передусім цінність людини, тому і є гуманістичним.

Гуманістичний погляд полягає в, тому що від народження з дитиною насправді все гаразд і тепер необхідно зрозуміти, чим їй допомогти в її подальшому розвитку. В якомусь абстрактному сенсі замовником освіти є сама дитина, а ми лише допомагаємо актуалізувати її потенціал. Можна подумати, що при такому підході ми маємо задовольнити всі бажання дитини, але це не так. Замість того щоби змінювати дитину в той чи інший спосіб, створюються сприятливі умови, залишаючи дитині волю діяти за своїм вибором. Так дитина стає джерелом та головним фактором власного розвитку. Вона стає суб’єктом дії. А завдання дорослого полягає в тому, щоби чутливо розпізнавати справжні потреби дитини, сприймати її цілісно, зі всіма її емоціями, поведінкою, мотивами, а також надавати можливості ухвалювати власні рішення.

Підсумовуючи знайомство з трьома підходами, варто сказати, що найкраще зрозуміти суть відмінностей між ними та зумовлені цим варіанти зовнішньої та внутрішньої мотивації допоможе саме їх порівняння. 

Дорослий, що дотримується негативного погляду, вважає, що має повну владу над дитиною, та змушує її підкорятися встановленому порядку. Діючий агент тут – страх. 

За нейтрального погляду дорослий вважає, що може скерувати дитину в тому напрямку, який вважає найкращим та найвигіднішим для неї, і може вдаватися до домовленостей із цією метою. Діючий агент – маніпуляція. 

За позитивного погляду дорослий супроводжує та підтримує конструктивні процеси розвитку дитини, її внутрішню мотивацію та, у разі необхідності, запобігає деструктивній тенденції. Пріоритетом у такому русі є внутрішні прагнення, інтереси дитини. А діючим агентом стає природа дитини.

Мотивацію до навчання слід сприймати через призму того, якої мети ми хочемо досягти щодо дитини. Ці питання не з тих, над якими зазвичай замислюються дорослі. Але такі міркування можуть бути корисними та сприяти досягненню рівноваги в наших батьківських або педагогічних взаєминах із дітьми. Тому що, розібравшись у тому, що ми думаємо про людину як феномен, ми зможемо чіткіше сформулювати власну модель підтримки мотивації в навчанні.

Що взагалі таке мотивація?

Мотивація – це процес вибору між діями, що спрямовує та регулює діяльність, а також процес підтримки цієї спрямованості. Таким чином, мотивація – це завжди про ієрархію мотивів, що є суттю особистості. Що ми обираємо і чому – є сакральною таємницею того, ким кожен із нас є.

Тому під мотивацією слід розуміти не зафіксований стан, а континуум динаміки станів з більшою чи меншою силою проявленості мотивів.

Що ж впливає на мотивацію до навчання?

Теорія самовизначення постулює таке: незалежно від культурного або соціального походження, характеру, психологічних особливостей, гендеру чи віку, на мотивацію особистості впливають три вроджені сили: потяг до самостійності, бажання діяти успішно та прагнення відчувати спорідненість.

На відміну від зовнішньої мотивації, справжня мотивація походить із самої людини. Коли людина діє самостійно, вона має свій сенс, задоволення, інтерес, натхнення, самоцінність – і стає щасливішою.

Автономія, або самостійність, розуміється як потреба проявляти свої смисли, скеровувати власну діяльність, мати можливість реалізовувати те, що є цінним саме для цієї людини, тобто цілком може не збігатися з зовнішніми очікуваннями.

Успішність у цьому контексті означає відчуття «Я здатен, я можу». Малюк може відчути задоволення від свого успіху, коли вперше сам почистив зубки, і для нього зовсім не важливо, що зубна паста у нього на лобі й пів тюбика в раковині. Він відчуває зростання самоповаги від здатності діяти самостійно. Почуття пережитого успіху важливе для розвитку особистості. Успіх у цьому випадку є творенням, процесом, а не конкретним результатом із гарантією. Це відчуття впевненості в тому, що внаслідок докладених зусиль ти матимеш цінний для себе результат, який дасть новий горизонт для подальших кроків.

Спорідненість з іншими людьми – це потреба відчувати турботу й надавати її. Це відчуття, що хоча б одна інша люська істота здатна тебе зрозуміти, а ти можеш співчувати іншим. Це розуміння себе через розуміння інших. Також це усвідомлення, що про нас піклуються, нас бачать і сприймають як достатньо значущих, щоби відгукнутися на наше звертання чи допомогти. Дзеркально це також означає і потребу дарувати іншому тепло і турботу. Дитина, яка нещодавно народилася й усміхається рідній людині, робить це не тому, що хоче заслужити схвалення мами. Дитина лише виражає власне приємне відчуття. Вона відчуває задоволення від контакту як жива маленька, але вже людська істота. Діти, які ще не навчилися (яких не навчили) соромитися результатів своїх творінь, дуже люблять дарувати щось. Їм просто подобається це почуття.

Це фундаментальні природні потяги, які впливають на людину незалежно від того, чи ми знаємо про них і чи враховуємо їх. Прикрість полягає в тому, що ці сили вимагають особливих супутніх умов для свого здорового прояву. У разі дефіциту сприятливих умов сили продовжують діяти, але результатом їх можуть бути викривлення чи спотворення.

Наука каже, що найкращими умовами для підтримки прагнення розвиватися стають середовище та дорослі, які надають простір, час для безпечних спроб долати оптимальні виклики. Це означає, що ми поважаємо темп дитини, її індивідуальність та наявні ресурси. Тоді запускається висхідний потік: «хочу–можу–подобається».

«Безпечні» означає, що якщо спроба закінчилася невдало, то самооцінка дитини не постраждає, бо вона не зустріла відторгнення чи осуду. Якщо мама засмутилась чи вчитель незадоволений, для дитини це без слів означатиме «я недостатньо хороша». Завданням дорослого є зрозуміти стан дитини, підтримати її й підбадьорити.

Чи підтримуємо ми потребу дітей у самостійності, чи передбачаємо для них посильне навантаження та чи створюємо чутливе до емоційного стану дитини середовище в царині навчання вдома та в школі? Парадокс у тому, що, бажаючи щастя нашим дітям, ми так дбаємо про отримання ними академічних знань, що поза увагою залишаються важливіші речі: здоров’я в психічному та фізичному сенсі, переживання радості дитинства та людське тепло в стосунках.

Якщо зазирнути на пару десятиліть у майбутнє, побачимо, що там немає життя, яке крутиться навколо матеріальних цінностей. Можливо, зараз це надто зухвале твердження, враховуючи те, що наша країна належить до «третього світу». Але фактом лишається й те, що через 20 років машини зможуть робити все що завгодно. Зрештою всі ми будемо ситі та забезпечені речами базової необхідності. Що залишиться робити людині, коли перед нею не поставатиме завдання вижити?

Ми забезпечили побутовий комфорт та задовольнили базові потреби наших дітей. Тому вони вже зараз зіткнулися з реальністю забезпеченого майбутнього. Спробуймо подивитися навколо очима своєї дитини. У неї безліч часу, нема проблем із грошима, їй тепло, сухо, безпечно і все в неї гаразд. То що ж тоді може спричинити у неї мотивацію до діяльності?

Активності за інтересами дітей справді здатні запускати вмотивованість. Хай то будуть заняття з вокалу, малювання, брейкдансу чи шахів – те, що справді подобається й є вибором дитини, не викликає проблем із мотивацією.

Усе, з чим прийшла дитина в школу, почалося раніше. Важливо, як вона народилася, коли її брали на руки, за що сварили, як спілкувалися. І хай що робитиме школа, батьки, їхні дії та ставлення завжди впливають на порядок потужніше.

Для дітей у школі потрібно створити «достатньо хороші» можливості, оточити їх «достатньо хорошими» дорослими – а далі все траплятиметься в середовищі школи та поза ним внаслідок виборів усіх, хто разом навчається та живе. 

У Спільношколі найкраще почуваються діти, які можуть скористатися можливостями вибору. Це діти, для яких важливо виявляти свою автономність та яким цінна взаємодія з іншими дітьми та дорослими.